«Будинок Косачів» - цегляна двоповерхова кам’яниця на перехресті вулиць Драгоманова й Кафедральної під № 23, зведена на території колишнього оборонного рову-перекопу, навпроти того місця, де стояла Воротня Вежа Окольного замку.

Будинок має три головні входи: в центрі на зрізаному куті перехрестя й по краях з обох боків. За планом споруда нагадує букву «П». Уперше він згаданий у списку домовласників у 1862 році як належний римо-католицькій капітулі, але побічні дані про час забудови побережжя Перекопу дозволяють стверджувати, що дім на перехресті міг бути зведений у кінці XVIIІ ст. З того часу використовувався як житловий,  у другій половині ХІХ ст. міська влада орендує його для своїх закладів. Перший поверх з боку Кафедральної зайняло «військове присутствіє». Другий поверх відводився під квартири для чиновників. А приміщення з боку Домініканської якийсь час займало дворянське зібрання.

У кімнатах дерев’яні перегородки розкривались посередині й могли прилягати до стіни, утворюючи значний зал, де могли виступати мандрівні артисти та місцеві аматори. Недаремно в документах того часу будинок іноді називають театром.«Будинок Косачів» можна побачити на панорамі Старого міста 1866 року художника П.Струкова.

З відведенням колишнього монастирського корпусу бригідок під тюрму розташована там поштово-телеграфна контора перейшла в кутовий будинок на Домініканській на місце Дворянського зібрання; з того часу на планах кварталу Домініканська вулиця й позначена як Поштова. В 1890 році другий поверх на Перекопі займала родина предводителя повітового дворянства, одночасно голови військового присутствія  й з’їзду мирових посередників Петра Антоновича Косача. Тож у цьому будинку один час проживали дві видатні українські письменниці: Леся Українка – Лариса Косач та її мати Ольга Косач – Олена Пчілка.

Фотографія XIX ст.

Фотографія XIX ст.

Фотографія Лесі Українки, 1886 р.

Схема квартири, намальована Ольгою, що зберігається в обласному краєзнавчому музеї, в деякій мірі співпадає з тим плануванням, яке є і зараз в західному крилі цього будинку на другому поверсі. А коли йшла остання реставрація будинку вже в наші дні, то під тиньком будівельники знімали шпалери, які були наклеєні на газети якраз дев’яностих років ХІХ століття. Можна припустити, що родина Косачів робила тут ремонт.

У роки Першої світової тут, замість чиновників, розташувались різні військові організації, квартирували австрійські офіцери. В кінці 1919 року польська громадська організація «Матір шкільна» відкрила тут підготовчий та кілька класів гімназії. Наступного року розмістилася державна гімназія імені Тадеуша Костюшка. На відміну від інших наявних у місті гімназій, вона була коедукаційною, тобто в ній вперше проводилось спільне навчання дівчаток і хлопчиків. В 1929 році гімназія перейшла в нове приміщення, а її місце займали різні організації.

Фотографія середина ХХ ст.

Під час німецької окупації попід мурами будинку проходила межа єврейського гетто.

Після Другої світової війни в будинку знаходились різні міські і обласні організації – проектне бюро, ощадна каса,  бюро подорожей та екскурсій. В 1964 році в трьох кімнатах північно-східного крила було влаштовано музей Лесі Українки. Ідею організувати такий музей саме в Луцьку подав видатний письменник Олесь Гончар і її не могла не підтримати тодішня комуністична влада.

Коли було створено Державний історико-культурний заповідник, то будинок передали його дирекції. Сьогодні кожен, хто приходить в дирекцію заповідника, піднімається по  чавунних сходах, що вже теж є історичною пам’яткою. Такі сходи виготовляли на якомусь волинському заводі, може, Горохівському ливарному.

З 2007 року в «Будинку Косачів» існує кімната-музей Лесі Українки «Лесина вітальня». Мета новоствореного музею розповісти лише про два періоди з життя Лесі Українки, які пов`язані з Луцьком. Перший – коли маленька Лариса разом з батьками, братом і сестричкою переїхали у 1879 році із Звягеля, другий – осінь 1890 – весна 1891 року. Саме тому перше, що побачить гість музею – два портрети. Перший – відома фотографія Лесі з грабельками – такою вона приїхала до Луцька, у цьому юному віці  написала свій перший вірш. Другий портрет – фотографія, зроблена в Одесі, такою вона була в останній свій приїзд до Луцька. Піднявшись дерев`яними сходами на другий поверх, можна побачити на старих фотографіях той Луцьк, який бачила Леся. Це – замок, його мури, вежі; костел, де любила слухати орган; костельний будинок з галереями, у нішах яких сиділи монахи і яких так лякалась маленька Леся, проходячи повз них до костьолу. І нарешті, вітальня – це головна зала музею. На одній із стін – фотографії батьків, бабусі, тіток, дітей. Всі фотографії зроблені не пізніше травня  1891року. Біля стіни стоїть столик з автографами  поезій Лесі Українки, її листами, листами  Петра Антоновича та дітей до мами та Лесі у Відень, а також листи з Відня до Луцька. Центральне місце в цій кімнаті займає фортепіано. Саме в Луцьку в 1880 році тітка Саша почала вчити Лесю грі на піаніно. А в грудні 1890 року в листі із Луцька до Михайла Драгоманова Леся напише: “Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що “натура утяла мені кепський жарт...” Ця зала задумувалась як місце для зустрічей з митцями, шанувальниками творчості Лесі Українки. Тут можна послухати поезію, пісні на слова Лесі Українки, улюблені її мелодії. Творчі зустрічі, живе слово – це один з аспектів роботи музею.

І остання зала – їдальня, де вся сім`я збиралась разом, де біля самовару велись вечорами розмови, диспути. Це інтер`єр кімнати кінця ХІХ ст. На підвіконнях – квіти, серед яких улюблений Лесею амаралліс.

Всі фотографії, автографи в музеї – копії, за які дирекція Державного історико-культурного заповідника у м. Луцьку вдячна Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та Науково-дослідного інституту Лесі Українки Волинського державного університету.

Корисні посилання

Міністерство Культури

 

Волинська ОДА